Бекпекери в Тунісі. Частина II

День четвертий

Ніхто нас, звичайно, не викрав (двері були надійно підперті ліжком), але зранку ми вирішили у той готель не повертатись і на майбутнє трохи підняти планку бюджету на ночівлю. Але нас чекала халепа іншого роду - погода ніяк не хотіла покращуватись, а на цей день у нас були дуже амбітні плани: знайти і залізти на гору "Стіл Джуґурти" (Table of Jugurtha), доїхати до м. Сбейтла, де розкопане немаленьке римське місто, та повернутись назад. Погоду, звісно, чекати не було можливості, тому з надією на краще - поїхали шукати пригод.

ФОТОГАЛЕРЕЯ К СТАТЬЕ

"Стіл Джуґурти" - незвичайне природнє утворення, висока і плоска скеля площею 800,000 кв. м. Цю скелю у якості фортеці за 100 років до нашої ери у боротьбі з римськими окупантами використовував нумібійський король Джуґурта (звідси й назва). На вершину можна дістатись тільки в одному місці, піднявшись по видовбаних у скелі сходах. Але не з нашим щастям...

Як тільки за маленьким селищем Kalet es Senam ми виїхали на вузьку дорогу до підніжжя гори, стало ясно, що "Стіл Джуґурти" нам сьогодні не світить - чим вище піднімалась дорога, тим густішим ставав туман. Якийсь час ми ще вперто пробирались вперед, правда, без особливої надії. Як я вже потім подивився по GoogleEarth, зупинились та повернули назад ми вже за якісь 200-300 метрів до тих самих сходів. Але у тому тумані знайти їх шансів не було, та й що там робити, на вершині, за таких погодних умов...

Так що, хвилин п'ятнадцять почекавши "з моря погоди", трохи розчаровані, ми поїхали на схід, до Сбейтли.

Як тільки-но ми поїхали на схід, подалі від Атлаських гір, погода відразу почала покращуватись, хоча дощ все ще нагадував про себе несанкціонованими ріками… На одному із перехресть нас зупинили на вигляд військові (мабуть, пограничники, бо Алжир був все ще досить близко). Один попросив паспорти, трохи подивився, щось спитав по-французьки і показує пальцями щось схоже на наш знак "дай бабло". Ми морозимось. Тоді той каже знаками - ану, ходімо до нас в будку. Закриваємо панікуючу Наталку в машині і йдемо за мужиком...

Будка невеличка, з вікнами на всі сторони, в кутку на підлозі вариться кава, неслабкий вітер свистить у щілинах. Військовий щось нас запитує по-французьки, ми йому щось розповідаємо англійською, тіпа, "мая твая нє панімай, їдемо звідти-то і туди-то". Той щось каже своєму корєшу, потім кудись дзвонить по мобільному, довго говорить, знову щось від нас хоче, навіть пропонує кави. А ми собі далі морозимось, я пробую всунути йому два динара, щоб відчепився. Нарешті їм це, мабуть, набридає, перший військовий віддає нам паспорти, бере гроші і ми прощаємось. Ми ще довго потім гадали, що ж це все-таки було, але так і не придумали...

Зате відразу після цього інциденту різко покращилась погода і довколишні пейзажі були такі мальовничі, що ми зупинялись буквально кожні 5-10 хвилин.

Не дивлячись на те, що дощі в Тунісі - явище не таке вже й рідкісне (в цьому ми добре переконались), справжніх річок у країні не надто багато, і заміною їм служать "ваді" ("wadi", арабське слово). В Тунісі прийнята назва "oued", на дорожніх знаках так і пишуть: "Oued Takiy-to"). Означає воно ніщо інше, як висохле русло, що наповнюється водою лише під час дощу.

На цьому привалі мені спало на думку компенсувати нашу невдачу із "Столом Джуґурти" та залізти на один із пагорбів, що інтригуюче стирчали неподалік - звідти мала б відкритись шикарна панорама на долину. До підніжжя пагорба, що на фото з мостом праворуч, якраз вела ґрунтова дорога, тому, не довго думаючи, ми поїхали туди.

Залишивши машину біля незрозумілого призначення бетонної будки, за хвилин десять ми спокійно дотопали до вершини, завбачливо захопивши куртки. На вершині нас зустрів потужний вітер і картина, яку можна коротко описати одним словом: "Тиди-и-и-ищь!"

Маленьке містечко Сбейтла (Sbeitla) знаходиться у північно-центральному Тунісі і добре відоме завдяки чималим за площею та добре збереженим руїнам римського та візантійського періодів.

Римське місто Суфетула (Sufetula), збудоване на початку нашої ери, завдяки прибутковій торгівлі оливковою олією стало досить багатим і завело собі багато модних на той час споруд: театр, публічні купальні (аквапарк), велику головну площу (Форум) з трьома(!) храмами.

На той час біля форумів споруджувався лише один храм, присвячений трьом головним богам: Юпітеру, Юноні та Мінерві. Суфейтляни ж вирішили випендритись та побудувати окремий храм для кожного божества. Тепер відоме лише ще одне римське місто, десь в сучасній Іспанії, жителі якого випендрились подібним чином.

Руїни ми обійшли двічі. Перший раз із приємною жінкою-екскурсоводом, сховавши камери в сумки, щоб не відволікатись (половина екскурсії проходила вже під дощем, так вже повелось). Другий раз, після дощу, пішли це все діло знімати на пам'ять.

У Ле Кеф ми повернулися знову вночі, заїхавши в місто з іншого боку. Чисто інтуїтивно, лише з одним помилковим поворотом нам вдалося таки знайти центр міста, а в центрі - готель, в якому ми поснідали зранку та тоді ж вирішили переночувати цього разу. За 12 доларів з носа тепер у нас були справжні хороми, з ванною та гарячими батареями.

Роман Ягодка