Бекпекери в Тунісі. Частина I

Бекпекер (backpacker) – буквально «людина з рюкзаком», загальноприйнята в англомовному Інтернеті назва для туристів, які подорожують самостійно.

Перші непевні плани щодо осінньої поїздки з'явилися у мене чомусь в Карпатах - на привалі в одному з літніх походів, сидячи і вдихаючи на повні груди гірське повітря чомусь страшенно захотілось в Африку.

ФОТОГАЛЕРЕЯ К СТАТЬЕ 

Африка - так Африка. Кістяк групи був відомий вже в кінці серпня. Окрім мене: бойова подруга, меготуристка Наталка та мій корєш і однокласник, маестро арабського стилю торгівлі - Сергій. Як водиться, були й інші потенційні учасники, але в усіх з тих чи інших причин з поїздкою не склалося...

Спочатку розглядались дві країни: Марокко та Туніс, але перша швидко відпала з-за дуже недешевої дороги. З Тунісом теж не все гладко - в Україні немає консульства і за візою треба їхати в Москву, або купляти звичайний "матрасний" тур (переплачуючи за готель) і отримувати візу по прильоту.

Ми обрали модифікований другий варіант: в туристичній агенції випросили найдешевший готель на тиждень, а переліт - на два тижні (окрема подяка туристичній фірмі «Поїхали з нами» за те, що морочилися з нашими забаганками).

Вся поїздка, принаймні перша її частина, була детально розпланована - коли, куди і яким транспортом їдемо і що в який день дивимось, на відміну від Єгипту, де ми довірились місцевому туроператору. В аеропорт курортного містечка Монастір ми прибули вже після опівночі по місцевому часу, де нас зустрів гід приймаючої сторони. Дорогою до міста Хаммамет, де знаходився наш готель (близько 100 км) гід розповів нам трохи корисної інформації про місцеві звичаї, безпеку, валюту та транспорт.

Самою корисною була інформація про таксі: всі таксисти їздять по лічильниках, тому тарифи виходять дуже прийнятні, особливо, якщо ділити на трьох. Ще гід видав пасаж, яким викликав у нашої трійці справедливе "бу-га-га". Звучало це приблизно так: "Кроме такси, есть другие туристические виды транспорта: паровозики, лошадки и тук-туки. Еще есть луажи, автобусы и поезда, но это транспорт для местных и им лучше не пользоваться, если не знаете хорошо французский язык..."

День перший

Зранку раненько поснідали і пішли шукати транспорт до столиці – міста Туніс (приблизно 60 км від Хаммамету). По плану вибір лягав на автобус, і автостанцію ми для початку знайшли за допомогою таксі. Автобуси ходять регулярно за розкладом, вартість квитка 4 динари ($3).

Перший день у країні був адаптаційним - легка прогулянка по медіні Тунісу та відвідання музею Бардо. "Медіна" (medina) – старий центр арабського міста, з тісними вуличками, базарами, мечетями і т.д., в туніських містах часто обнесений високою стіною.

"...Бігом, бігом, швидше! Через п'ять хвилин тераса закривається" – підганяє нас мужик і ми несемось за ним по лабіринту вузьких вуличок, в принципі, підозрюючи, що ніфіга там не закривається, а мужик таким чином набиває собі ціну.

Так і виявилось. "Тераса з панорамою на Медіну" виявилась звичайним дахом звичайного магазину. Панораму пофоткали, мужику дали динар з копійками та із ввічливості зайшли в "магазин його брата".

Хоч як нас лякав гід туроператора, проблеми з англійською в столиці немає - практично кожен, до кого ми звертались, якщо не розмовляв нею добре, то принаймні розумів, що від нього хочуть. А "Parlez-vous anglais?" взагалі стала нашою фразою №1 у подорожі.

Подалі від Тунісу та туристично-курортних міст було складніше, але жести та суміш англійської з французькими словами дозволяли виплутатись всюди. На півдні добре допомогла й Сергієва вільна німецька.

По Медіні гуляли ми не надто довго – всі мечеті у п'ятницю були закриті, а толкового путівника, щоб знати, що і де цікавого дивитись, ми так і не знайшли.

Наступним по плану на цей день був музей Бардо із значною колекцією древностей римського та арабського періодів. Добирались ми туди досить довго, пішки, бо на нашій карті міста його не було. Музей досить цікавий, але значно програє Каїрському.

Назад у центр ми вже дістались на автобусі, випитавши у місцевої дівчини потрібний номер маршруту.
Рейсовий автобус на Хаммамет, що ходив раз на годину, ми вже пропустили, тому вирішили ще прогулятись по центру, а заодно й пошукати хоч якийсь путівник по країні.

Туніс – сучасне розвинене місто з європейського рівня громадським транспортом, відмінними дорогами, розв'язками, сучасними торгівельними центрами, бутіками.
Заміни смаглявих арабів на поляків, наприклад - і майже не відрізниш від Варшави чи Любліна.

День другий

Цей день у нас було заплановано провести серед руїн Карфагену . Перед від'їздом до Тунісу (міста) ми витратили деякий час на пошуки фірми в Хаммаметі, яка могла би нам дати в оренду машину за прийнятну ціну.
Перепробувавши декілька фірм, знайшли собі Renault Clio за 45 динарів ($35) на добу, так що на трьох ціна виходила дуже і дуже прийнятною (стандартна ціна її у високий сезон – 70 динарів). Для оформлення потрібно мати лише паспорт, водійське посвідчення і (бажано) платіжну або кредитну картку, з якої знімається паперова копія і повертається після повернення машини…

По дорозі до Тунісу вирішили цього разу випробувати новий вид транспорту - луаж (louage). Це така собі маршрутка, яка відправляється по наповненню, вартість проїзду в ній складає близько 8 динарів за 100 км.
Станція луажів є у кожному більш-менш великому місті, ходять вони дуже-дуже часто і в самих різноманітних напрямках, так що, стрибаючи з однієї маршрутки в іншу, можна запросто за день проїхати всю країну.
Луаж має характерне оформлення: білий колір з поздовжніми червоними полосами (тому туніські машини швидкої допомоги – суцільного червоного кольору).

Карфаген (Carthage) знаходиться на великому мисі на схід від міста. Дістатись туди можна, проїхавшись кілька зупинок на метро і пересівши на поїзд, який регулярно курсує туди-сюди. Вся дорога займає від сили хвилин 30-40.
Від колишнього центру потужної Карфагенської держави на сьогодні вже нічого не залишилось - римляни зрівняли все із землею і перебудували заново. Римські пам'ятки добряче розкидані по території, але цілком придатні для пішого обходу.

В Карфагені проживає чимало людей, переважно в приватних 1-2х поверхових будинках. Тому звичайна справа, наприклад, мати будиночок з видом на древній пунічний морський порт...

Через дорогу від амфітеатру знаходяться так звані цистерни Ла Мальга (La Malga Cisterns), вражаючий комплекс із 15 цистерн, довжиною 95 метрів кожна, в глибину та ширину - більше 10 м. Всього ж їх було 24.
Сюди, за допомогою акведука, на збереження поступала джерельна вода з міста Загуан (Zaghouan). Відстань, до речі, немаленька - більше 50 км по прямій. Підтвердження в Інтернеті не знайшов, але читав у одній книжці, що частини цього акведуку працювали за призначенням аж до 1960 року.

Пагорб Бірса (Byrsa Hill) - домінуюча висота півострову. Саме тут знаходилась однойменна карфагенська цитадель. З нього відкривається нічогенький вид на сучасний Карфаген та Туніську затоку.

Терми (купальні) Антонія Пія на час побудови, майже дві тисячі років тому, були найбільшими у Римській імперії. Басейни, холодні, теплі та гарячі сауни, окремі зали для жінок та чоловіків, площадка для занять спортом, вихід до моря... Найбільший басейн мав розміри стандартного олімпійського - приблизно 30x50 м.
Зроблено, коротше кажучи, з розмахом.

Особливістю цих термів була їх двохповерхова структура - сауни та басейни знаходились на поверхні, а службові приміщення - під ними. Коли терми перестали використовувати, верхні приміщення з часом провалились, а будівельні матеріали з них, як це водиться, розтягали довколишні жителі для своїх потреб...

Поруч із руїнами термів знаходиться чималенька резиденція президента Тунісу (біла стіна у лівій частині панорами). За чутками, за зйомку її можна "схлопотати" три роки ув'язнення.

День третій

На третій день нашого перебування в Тунісі зранку зібрали майже всі речі і потопали в центр Хаммамета, де нас вже чекала замовлена напередодні машина. Сергій сів за штурвал, я з картою автодоріг зайняв місце штурмана. А Наталка, відповідно, розмістилась на задньому диванчику.
Повільно і обережно поїхали - страшно... Туніський стиль водіння радикально відрізняється від єгипетського і дуже схожий на український, мінус понти рєальних пацанчиків на джипках, плюс взаємоповага на дорозі, в тому числі між пішоходами та водіями. Але поки Сергій не призвичаївся, їхали ми, не поспішаючи…

Подорож на машині в Тунісі - одне задоволення. Чудові дороги, навіть у самих глухих селах на кордоні з Алжиром, платні (недорогі) автобани між крупними містами, вказівники на кожному перехресті, а до цього всього ще й невеликі розміри країни.
Проїхавши столицю та звернувши з автобану, після недовгих пошуків та розпитувань дісталися до першої зупинки на цей день - містечка Утіка (Utica, "Utique" фр.).

Колись перша африканська колонія фінікійців, Утіка була вагомим гравцем на тодішній міжнародній арені, приймаючи сторону то Карфагену, то римлян. Після розгрому Карфагенської держави римлянами майже всі карфагенські міста були зруйновані, але Утіку переможці залишили і зробили адміністративним центром.
Пізніше місто було зруйновано вандалами, згодом відбудовано Візантією і в кінці кінців повністю зруйновано арабами.

Тунісщина - дуже красива і видовищна. Тому дорогою ми не раз і не два зупинялись "пофоткати".
Ландшафт різноманітний, міняється дуже швидко, а небо... Небо - це просто капєц, із порою року ми точно не прогадали, з фотографічної точки зору, принаймні.
 

Сама "козирна точка" містечка Табарка на крайньому заході країни - невеличкий півострів (у минулому - острів Табарка), на якому височіє генуезька фортеця 16-го століття.
У 1542 році заможна генуезька родина прикупила собі цей острівець і звела на ньому фортецю. Генуезці володіли нею близько двохсот років, поки туніський бей (на той час Туніс був частиною Оттоманської імперії) не захопив її.

Як я прочитав вже пізніше, у фортеці порядкують військові і вхід для туристів обмежений кількома кімнатками. Але ми цього не знали, і мужик, який нас туди впустив, поводив практично по всій території, навіть впустив на справжній функціонуючий маяк. А на заході з’явилися загрозливого вигляду «свинцеві» хмари…
 

Негода насувалася швидше, ніж ми очікували, тож екскурсія по фортеці була не надто довгою - навіть для цієї панорами не встиг вибрати нормальне місце. А коли ми вже залізли на маяк, в скло почали вдаряти перші крупні каплі і тоді стало зрозуміло, що в Табарці нам більше нічого не світить.
До машини ми, як вже повелось, добігали під неслабою зливою. Неслаба злива дуже швидко перетворилась на суцільну стіну дощу, і в отаких умовах ми собі шукали дорогу на північ, вглиб країни.

Незабаром злива трохи вщухла, але на зміну їй прийшла темнота, а пізніше, коли ми заїхали в гори, додалось ще й "молоко" - непроглядний туман з видимістю метрів 20-30.
Отак годинки зо дві і "тошнили" 30 км/год по гірському серпантину в густому молочному ніщо, замість насолоджуватись краєвидами.
Вже спустившись на рівнину, в одному з придорожніх кафе перекусили сумнівного смаку і вигляду піцою, про яку Сергій сказав: "Якщо вони коли-небудь поїдуть в Європу і спробують там піцу, то будуть дуже здивовані..." . Згадували й їжу, яка в цей час даремно пропадає в нашому готелі в Хамаметі: "А в тюрьме сейчас - ужииин" (с).
Але ж голод, відомо, не хто, захавали й піцу...

Близько 10-ї вечора, подолавши біля 300 кілометрів, дістались до міста Ле Кеф (часом пишуть "Ель Кеф"). За задумом Ле Кеф повинен був на два дні стати нашою базою для поїздок по околицях.
Навмання просуваючись до центру міста, заодно й шукали, де б переночувати. Декілька готелів пропонували ціни порядку 20 доларів з людини, але ми ж принципово бюджетні туристи!

Нарешті в одному закутків знайшли готельчик по $5 з людини. Картина, звичайно, та іще: ніч, накрапає дощ, холодно, в тісній кімнатці "тіпа ресепшн" сидять чотири похмурі мужики, загорнуті в традиційні туніські коричневі пальта з капюшоном і мовчки втикають в телевізор. І жодних ознак гостей у готелі ...

Подивились із Сергієм кімнату - на перший погляд жити можна. Спускаємось до машини і я заманюю Наталку фразою: "Нормально. Не гірше, ніж у Індії". 

Насправді гірше, бо у кімнаті холодно і все відсиріло, але таким нас не проймеш: хоча на фотографії ми навіть не посміхаємось, насправді увесь вечір (як, в принципі, і всю поїздку – компанія така підібралась) боліли животи від сміху.
Спочатку потішались із моєї фрази "не гірше, ніж у Індії", потім Наталка пройнялась виглядом мужиків на ресепшені і ми почали лякати її, та й себе заодно, алжирськими терористами, які нас вночі викрадуть (алжирський кордон – за якісь 20 км.)

Роман Ягодка

+ 17