Бекпекери у Тунісі. Частина I

Бекпекер (backpacker) – буквально «людина з рюкзаком», загальноприйнята в англомовному Інтернеті назва для туристів, які подорожують самостійно.

Перші непевні плани щодо осінньої поїздки з'явилися у мене чомусь у Карпатах - на привалі в одному з літніх походів, сидячи і вдихаючи на повні груди гірське повітря чомусь страшенно захотілося до Африки.

ФОТОГАЛЕРЕЯ ДО СТАТТІ

Африка – так Африка. Кістяк групи був відомий вже наприкінці серпня. Окрім мене: бойова подруга, меготуристка Наталка та мій кореш і однокласник, маєстро арабського стилю торгівлі - Сергій. Як водиться, були й інші потенційні учасники, але у всіх з тих чи інших причин з поїздкою не склалося...

Спершу розглядалися дві країни: Марокко та Туніс, але перша швидко відпала через дуже недешеву дорогу. З Тунісом теж не все гладко - в Україні немає консульства і за візою треба їхати до Москви, або купувати звичайний "матрацний" тур (переплачуючи за готель) і отримувати візу після прильоту.

Ми вибрали модифікований інший варіант: у туристичній агенції випросили найдешевший готель на тиждень, а переліт – на дві тижні (окрема дяка туристичній фірмі «Поїхали з нами» за те, що морочилися з нашими забаганками).

Вся поїздка, як мінімум перша її частина, була детально розпланована - коли, куди і яким транспортом їдемо і що в який день дивуємось, на відміну від Єгипту, де ми довірилися місцевому туроператору. До аеропорту курортного містечка Монастір ми прибули вже після опівночі за місцевою годиною, де нас зустріли гід приймаючої сторони. Дорогою до міста Хаммамет, де знаходився наш готель (близько 100 км) гід розповів нам трохи корисної інформації про місцеві звичаї, безпеку, валюту та транспорт.

Найкориснішою була інформація про таксі: всі таксисты їздять по лічильниках, тому тарифи виходять дуже прийнятні, особливо, якщо ділити на трьох. Ще гід бачив пасаж, яким викликавши у нашої трійці справедливе "бу-га-га". Звучало це приблизно так: "Крім таксі, є інші туристичні види транспорту: паровозики, конячки та тук-туки. Ще є луажі, автобуси та потяги, але це транспорт для місцевих і їм краще не користуватися, якщо не знаєте добре французьку мову". ."

День перший

Вранці рано поснідали і пішли шукати транспорт до столиці - міста Туніс (приблизно 60 км від Хаммамету). За планом вибір лягав на автобус, і автостанцію ми для початку знайшли за допомогою таксі. Автобуси ходять регулярно за розкладом, вартість квитка 4 динари ($3).

Перший день у країні був адаптаційним - легка прогулянка медіною Тунісу та відвідання музею Бардо. "Медіна" (medina) - старий центр арабського міста, з тісними вуличками, базарами, мечетями тощо, у туніських містах часто обнесений високою стіною.

"...Бігом, бігом, швидше! Через п'ять хвилин тераса закривається" - підганяє нас мужик і ми мчить за ним лабіринтом вузьких вуличок, в принципі, підозрюючи, що ніфіга там не закривається, а мужик таким чином набиває собі ціну .

Так і виявилось. "Тераса з панорамою на Медіну" виявилася звичайною крышею звичайного магазину. Панораму пофоткали, мужику дали динар із копійками та із ввічливості зайшли до "магазину його брата".

Хоч як нас лякав гід туроператора, проблем з англійською у столиці немає - практично кожен, до кого ми зверталися, якщо не розмовляв нею добре, то принаймні розумів, що від нього хочуть. А "Parlez-vous anglais?" взагалі стала нашою фразою №1 у подорожі .

Подалі від Тунісу та туристично-курортних міст було складніше, але жести та суміш англійської з французькими словами дозволяли виплутатися всюди. На півдні добре допомогла й Сергієва вільна німецька.

По Медіні гуляли ми не надто довго – всі мечеті у п'ятницю були закриті, а тямущого путівника, щоб знати, що і де цікавого дивуватися, ми так і не знайшли.

Наступним за планом на цей день був музей Бардо із значною колекцією давнини римського та арабського періодів. Добиралися ми туди досить довго, пішки, бо на нашій карті міста його не було. Музей досить цікавий, але значно програє Каїрському.

Назад біля центру ми вже дісталися на автобусі, випитавши у місцевої дівчини потрібний номер маршруту.
Рейсовий автобус на Хаммамет, що ходив раз на годину, ми вже пропустили, тому вирішили ще прогулятися центром, а заразом і пошукати хоч якийсь путівник по країні.

Туніс - сучасне розвинене місто з європейського рівня громадським транспортом, відмінними дорогами, розв'язками, сучасними торговельними центрами, бутіками.
Заміни смаглявих арабів на поляків, наприклад - і майже не відрізниш від Варшави чи Любліна.

День інший

Цей день у нас було заплановано провести серед руїн Карфагену. Перед від'їздом до Тунісу(міста) ми потратили деяку годину на пошуки фірми у Хаммаметі, яка могла б нам дати в оренду машину за прийнятну ціну.
Перепробувавши кілька фірм, знайшли собі Renault Clio за 45 динарів ($35) на день, так що на трьох ціна виходила дуже і дуже прийнятною (стандартна ціна її у високий сезон - 70 динарів). Для оформлення потрібно мати лише паспорт, водійське посвідчення та (бажано) платіжну або кредитну картку, з якої знімається паперова копія і повертається після повернення машини.

Дорогою до Тунісу вирішили цього разу випробувати новий вид транспорту – луаж (louage). Це така собі маршрутка, яка відправляється за наповненням, вартість проїзду в ній складає близько 8 динарів за 100 км.
Станція луажів є в кожному більш-менш великому місті, ходять вони дуже часто і в найрізноманітніших напрямках, так що, стрибаючи з однієї маршрутки в іншу, можна запросто за день проїхати всю країну.
Луаж має характерне оформлення: білий колір із продольними червоними смугами (тому туніські машини швидкої допомоги - суцільного червоного кольору) .

Карфаген (Carthage) знаходиться на великому мисі на схід від міста. Дістатись туди можна, проїхавшись кілька остановок на метро і пересівши на поїзд, який регулярно курсує туди-сюди. Вся дорога займає від сили хвилин 30-40.
Від колишнього центру потужної Карфагенської держави на сьогодні вже нічого не залишилося – римляни зрівняли все із землею і перебудували заново. Римські пам'ятки добре розкидані по території, але цілком придатні для пішого обходу.

У Карфагені проживає чимало людей, переважно у приватних 1-2-х поверхових будинках. Тому звичайна справа, наприклад, мати будиночок з видом на древній пунічний морський порт.

Через дорогу від амфітеатру знаходяться так звані цистерни Ла Мальга (La Malga Cisterns), вражаючий комплекс із 15 цистерн, завдовжки 95 метрів шкіра, у глибину та ширину – понад 10 м. Всього ж їх було 24.
Сюди, за допомогою акведука, на збереження надходила джерельна вода із міста Загуан (Zaghouan). Відстань, до речі, немаленька – понад 50 км по прямій. Підтвердження в Інтернеті не знайшов, але читав в одній книжці, що частини цього акведуку працювали за призначенням аж до 1960 року.

Холм Бірса (Byrsa Hill) - домінуюча висота півострову. Саме тут знаходилася одноіменна карфагенська цитадель. З нього відкривається нічогенький вид на сучасний Карфаген та Туніську затоку.

Термі (купальні) Антонія Пія на годину побудови, майже дві тисячі років тому, були найбільшими у Римській імперії. Басейни, холодні, теплі та гарячі сауни, окремі зали для жінок та чоловіків, майданчик для зайняття спортом, вихід до моря... Найбільший басейн мав розміри стандартного олімпійського - приблизно 30x50 м.
Зроблено, коротше кажучи, з розмахом.

Особливістю цих термів була їхня двоповерхова структура - сауні та басейни знаходилися на поверхні, а службові приміщення - під ними. Коли терми перестали використовувати, верхні приміщення з часом провалилися, а будівельні матеріали з них, як це водиться, розтягали довколишні жителі для своїх потреб.

Поруч із руїнами термів є чималенька резиденція президента Тунісу (біла стіна біля лівої частини панорами). За чуйками, за зйомку її можна "склопотати" три роки ув'язнення.

День третій

На третій день нашого перебування в Тунісі вранці зібрали майже всі речі і потопали до центру Хаммамета, де нас уже чекала замовлена напередодні машина. Сергій сів за штурвал, я з картою автодоріг зайнявши місце штурмана. А Наталка, відповідно, розмістилася на задньому диванчику.
Повільно і обережно поїхали - страшно... Туніський стиль водіння радикально відрізняється від єгипетського і дуже схожий на український, мінус понти реальних пацанчиків на джипках, плюс взаємоповага на дорозі, в тому числі між пішоходами та водіями. Але доки Сергій не призвичаївся, їхали ми, не поспішаючи…

Подорож на машині у Тунісі – одне задоволення. Чудові дороги, навіть у найглухіших селах на кордоні з Алжиром, платні (недорогі) автобані між великими містами, указівники на кожному перехресті, а до цього ще й невеликі розміри країни.
Проїхавши столицю та звернувши з автобану, після недовгих пошуків та розпитувань дісталися до першої зупинки на цей день – містечка Утіка (Utica, "Utique" фр. ).

Колись перша африканська колонія фінікійців, Утіка була вагомим игроком на тодішній міжнародній арені, приймаючи бік то Карфагену, то римлян. Після розгрому Карфагенської держави римлянами майже всі карфагенські міста були зруйновані, але Утіку переможці залишили та зробили адміністративним центром.
Пізніше місто було зруйновано вандалами, потім відбудовано Візантією і в кінці кінців повністю зруйновано арабами.

Тунісщина – дуже красива та зрелищна. Тому дорогою мені не раз і не два зупинялися "пофоткати".
Ландшафт різноманітний, міняється дуже швидко, а небо... Небо - це просто капець, з часом року ми точно не прогадали, з фотографічної точки зору, принаймні.

Сама "козирна точка" містечка Табарка на крайньому заході країни – невеликий півострів (у минулому – острів Табарка), на якому височіє генуезька фортеця 16-го століття.
У 1542 році заможна генуезька батьківщина прикупила собі цей острівець і звела на ньому фортецю. Генуезці володіли нею близько двохсот років, доки туніський бей (на той час Туніс був частиною Оттоманської імперії) не захопив її.

Як я прочитавши вже пізніше, біля фортеці порядкують військові та вхід для туристів обмежень кількома кімнатками. Але ми цього не знали, і мужик, який нас туди впустив, повівши практично по всій території, навіть упустивши на справжній функціонуючий маяк. А на заході з'явилися грізного вигляду «свинцеві» тучі…

Негода насувалася швидше, ніж ми очікували, тож екскурсія по фортеці була не надто довгою – навіть для цієї панорами не встиг вибрати нормальне місце. А коли ми вже залізли на маяк, у скло почали бити перші крупні краплі і тоді стало зрозуміло, що в Табарці нам більше нічого не світити.
До машини ми, як уже повелося, добігали під неслабою зливою. Неслабка злива дуже швидко перетворилася на суцільну стіну дощу, і в таких умовах ми собі шукали дорогу на північ, углиб країни.

Незабаром злива трохи вщухла, але на зміну їй прийшла темрява, а згодом, коли ми заїхали в гори, додалося ще й "молоко" - непроглядний туман із видимістю метрів 20-30.
Отак годинки зо дві і "нудили" 30 км/рік по гірському серпантину в густому молочному ніщо, замість насолоджуватися краєвидами.
Вже спустившись на рівнину, в одному з придорожніх кафе перекусили сумнівного смаку і вигляду піцою, про яку Сергій сказав: "Якщо вони колись поїдуть до Європи і спробують там піцу, то будуть дуже здивовані...". Згадували й їжу, яка в цей час даремно пропадає в нашому готелі в Хамаметі: "А у в'язниці зараз - ужіїн" (с).
Але ж голод, звісно, не хто, зберегли й піцу...

Близько 10-ї вечора, подолавши близько 300 кілометрів, дісталися до міста Ле Кеф (годинно пишуть "Ель Кеф"). За задумом Ле Кеф повинен був на два дні стати нашою базою для поїздок околицями.
Навмання просуваючись до центру міста, заразом і шукали, де б переночувати. Декілька готелів пропонували ціни порядку 20 доларів з людини, але ж ми принципово бюджетні туристи!

Нарешті в одному закутку знайшли готель по $5 з людини. Картина, звичайно, та ще: ніч, накрапає дощ, холодно, у тісній кімнатці "тіпа ресепшн" сидять чотири похмурі мужики, загорнуті у традиційні туніські коричневі пальта з капюшоном і мовчки втикають у телевізор. І жодних ознак гостей у готелі.

Подивилися із Сергієм кімнату – на перший погляд жити можна. Спускаємося до машини і я заманюю Наталку фразою: "Нормально. Не гірше, ніж у Індії" .

Насправді гірше, бо в кімнаті холодно і все відсиріло, але таким нас не проймеш: хоча на фотографії ми навіть не посміхаємося, насправді весь вечір (як, в принципі, і всю поїздку – компанія така підібралася) боліли животи від сміху.
Спершу потішалися із моєї фрази "не гірше, ніж у Індії", потім Наталка пройнялася виглядом мужиків на ресепшені і ми почали пугати її, та й собі заодно, алжирськими терористами, які нас вночі викрадуть (алжирський кордон - за якісь 20 км.)

Роман Ягідка

+ 17