15.11.2023
Подробный гид про транспорт в Турции
04.08.2009
Пішов сьомий день нашої подорожі - останній день проживання в готелі у Хаммаметі, а значить, і останній день смачного халявного харчування та гарантованого даху над головою. Попереду - тепер вже справжня "дика" подорож. Поснідавши та викупавшись (всього лише вдруге) у холодному морі, близько 11-ї ранку ми вирушили на вокзал, де за годину сіли у поїзд до Сусса (Sousse), іншого відомого курортного міста, що знаходиться майже за 100 км на південь від Хаммамета.
У Суссі ми повинні були провести цілий день, бо о дев'ятій вечора звідти відправлявся наш наступний поїзд. Старий Сусс практично нічим не відрізняється від інших туніських міст - та сама "медіна", обнесена високими мурами, ті самі вузькі вулички з сотнями магазинчиків. Не дивлячись на те, що саме місто досить велике, "туристична" зона його досить компактна: вокзал, медіна, набережна - все знаходиться в межах, придатних для пішого пересування.
Як вже повелось, поки Сергій з Наталкою полювали за сувенірами у великому державному магазині (вкотре переконуючись, що сувеніри краще купляти саме в таких місцях), я сидів собі на площі під апельсиновим деревом і клацав місцевих котів та архітектуру.
За стандартні для всіх туніських музеїв та пам’яток 4 динари можна потрапити й у сам сусський рібат, а також залізти на його вежу, звідки відкривається панорама на місто. Лазили по черзі, бо з рюкзаками по вузьких гвинтових сходах підійматись зовсім незручно, а залишати їх внизу без нагляду теж не хотілося.
Після рібату та короткої прогулянки по медіні ми зайнялися пошуками обіду. Зупинились на маленькому кафе поблизу входу до медіни зі сторони вокзалу. Комплексний обід – всього 6 динарів і входив туди знаменитий туніський «кус-кус», який ми до цього часу не спромоглися спробувати. Кус-кус виявився гострою пшоняною (здається) кашею з овочами та м’ясом, теж гострими. До нього подали ще парочку різноманітних салатів, схожих на лечо та аджику. В цілому – смачно. Принаймні, не так безжально гостро, як в Індії.
Починало темніти швидко, пізня осінь як не крути. Музеї та мечеті позакривались, то ж ми вибрались на набережну, де прогулювалось чимало, не дивлячись на «низький» сезон, іноземних туристів. Розговорились із тіткою – німкенею вірменського походження, яка з горем навпіл розмовляла російською. Вона нам пожалілась, що всі і кожен постійно від неї вимагають гроші – на вулицях, на базарі, в готелі, там динар, там два, там п’ять... Виникало враження, що ми з нею знаходились одночасно в різних країнах – настільки мало у нас було подібних ситуацій.
Трохи далі від цього місця по нас причепилась вперта маленька дівчинка, яка добре вивчила фразу «One dinar!», не потрудившись вигадати хоч якесь обґрунтування для цього. Замість обґрунтування вона використовувала кусок штукатурки, піднятий із землі, чим налякала Наталку до півсмерті. Так нічого від нас і не добившись, в кінці кінців із силою жбурнула каменюку на землю поруч із Сергієвою ногою. Може наступним разом їй пощастить більше…
Пізніше ми довго сиділи у тій самі кафешці, де вдень обідали та ганяли чаї. Коли обридло – пішли на пляж, де гуляло багато місцевої молоді, напідпитку і тверезих, привітних і не дуже. Нарешті настав час йти на вокзал, на нічний поїзд Сусс-Таузар. Поїзд, на диво, виявився забитим людьми, тому зайняти два крісла і поспати вдалося не відразу. Та й навіть на двох кріслах було абсолютно незручно – це навіть сном важко назвати. Так… короткі періоди дрімоти. До речі, Єгипет хоч країна й бідніша, але вагони II-го класу там і новіші, і набагато зручніші. В такому скрюченому стані десь о половині шостої ранку ми прибули в Таузар (Tozeur), місто на південному заході країни, серед кам’янистої Сахари.
День восьмий
Коли ми виходили з маленького і не дуже чистого вокзалу в Таузарі, на вулиці було ще зовсім темно, лише на сході небо починало світлішати. Спитали у дядька, що трапився по дорозі напрямок до «сентрвіль» (centre ville). По дорозі випили міцнючої чорної кави в одному з відчинених кафе, яке, не дивлячись на ранню годину, було практично повністю забите людьми, при чому одними мужиками. Трохи прогулялися по вулицях міста, що тільки-но просиналося, аж натрапили на автовокзал, де можна було посидіти-подрімати, поки не почнуть відкриватись місцеві турфірми…
В туристичній фірмі, який в Таузарі немало, ми хотіли взяти машину з водієм на 3-4 дні – об’їздити сусідні гірські оазиси, місця зйомок “Star Wars”, заїхати в пустелю. Але у першій-же конторі за таку поїздку заломили неймовірну ціну – 600 динарів за джип 4х4 з водієм, без торгів. Привіт, реальність…
В наступній фірмі все було значно веселіше. Молодий хлопчина, що там сидів, правда, англійської зовсім не знав, але по телефону викликав дідугана, який нібито розмовляв німецькою. З німецької, як виявилось, він знав 3-4 слова, але дуже жваво і впевнено їх комбінував та переставляв місцями. Переговори зрушились з мертвої точки…
Описувати ці переговори досить важко, але видовище це було дуже веселе, тим більше вів їх Сергій, як я вже писав, маестро торгівлі. Закінчилось це все вже знайомою нам, але новенькою Renault Clio з водієм на три дні – за 200 динарів + бензин. Водій – той самий молодий хлопчина, що не знав жодної мови, яку знали ми. План на перший день цієї поїздки – відвідати три гірські оазиси неподалік від Таузару, заїхати в Mos Espa – фантастичне містечко в пустелі, збудоване для зйомок «Зоряних Війн», перетнути гігантське солене озеро Шот Ель Жерід та заночувати в місті Дуз (Douz), яке називають «воротами в Сахару».
Першим у нашому маршруті був оазис Шебіка.
У Шебіці Сергій яскраво продемонстрував свої торгівельні навички. Отже, ідемо по туристичній стежці в оазисі Шебіка. Туристів багато, тому багато і продавців, що торгують сувенірами. Абсолютну більшість сувенірів складаю найрізноманітніші мінерали, від простеньких "desert rose" (красиві каменюки, схожі на бутон квітки, їх там просто валом) до шикарних великих кристалів.
Один із торговців показує Сергію красивий мінерал (там таких теж багато): звичайний круглий камінь, розколотий навпіл, а всередині - пустота, заповнена маленькими фіолетовими кристалами.
"Може взяти собі..." - чи то до себе, чи то до нас каже Сергій, і показує майстер-клас. Вся торгівля тривала секунд 10, не більше...
- How much?
- Twenty dinars
- Two
- Fifteen
- Two
- Ten
- Two
- Eight
- Two
- Five
- Two
- Four
- Two
- Three
- Two and half
- OK
Туристів у Мідесі буквально на порядок менше, ніж у попередньому оазисі, менше й торговців. Їздять сюди саме задля цього каньйону, він дійсно красивий.
Дорога із Таузара до Дуза пролягає через Шот Ель Джерід - величезне солене озеро площею 5000 кв. км. Як часто пишуть, всього кілька тисяч років тому воно було частиною Середземного моря. Одне джерело вказує більш реалістичну цифру: 90 тисяч років. Води в озері майже немає, влітку воно пересихає практично повністю і годиться лише для того щоб показувати його туристам та ганяти на наземних парусних яхтах ("land sailing", не знайшов відповідного нашого терміну).Також озеро служило місцем зйомок "Зоряних Війн", в якості околиць дому Ларса, вітчима Скайуокера-старшого. Тут у нас стався один з конфузів із водієм. Поблизу Таузара є місце, де залишилось чимало декорацій та споруд від татуїнського космопорту "Мос Еспа", куди ми хотіли потрапити. Тому так воділі і сказали на переговорах: "Хочемо Mos Espa". Хто ж знав, що так вони ще називають озеро Шот Ель Джерід...
Тому він нам чесно і без жодних задніх думок показав озеро, тим більше через нього пролягала наша дорога. Бажання їхати назад вже не було ніякого, тому, пофотографувавши озеро, залізли в машину і продовжили дрімати... Доставивши до Дуза (Douz), воділа підвіз нас під перший-ліпший готель, який ми відразу одобрили - чисто, дешево і завідував там усім прикольний чорношкірий тунісець (справжніх чорношкірих у Тунісі досить мало) з дредами та у растаманській шапочці. Воділа поїхав ночувати до свого товариша, а ми, розмістившись та прийнявши душ, вийшли погуляти у місто. До вечора нам потрібно було ще знайти банкомат і турфірму, яка б організувала нам через день виїзд до пустелі.
Про всяк випадок я ще розпитав у нашого "растамана" дорогу до найближчих дюн - якраз сідало сонце і можна було б наловити гарних кадрів. Турфірму довго шукати не довелось - у Дузі їх чимало. З англійською у всіх там було поганенько, зате дуже згодилась Сергієва німецька, тож він і вів усі переговори. Сторгувався на 190 динарів за все - виїзд на одну добу та харчування. За інтенсивним процесом торгівлі ми й не помітили, що сонце сіло вже дуже низько, і коли нарешті таки вирушили шукати дюни, на півдорозі нас накрила темнота. Робити було нічого, довелось повертати назад та шукати собі вечерю.
Зранку у наперед узгоджений час наш водій вже чекав нас під дверима готелю і ми вирушили на повну пригод одноденну екскурсію на схід від Дуза.
В невисокому гірському масиві розмістилось берберське містечко Матмата, де дотепер розмовляють старовинною берберською мовою. Частина людей у цьому регіоні й зараз живе "по-старинці", у будинках, видовбаних у м'якій гірській породі. Називають їх за це грізним словом "троглодити".
Так як гід з нашого водія був ніякий, то показав він нам лише недобудований, чи то "недовидовбаний" майбутній готель у передмісті. Хоча нам хотілось побачити дім вітчима Люка Скайуокера (SW Episode II ), що знаходиться у Матматі і в якому зараз теж розміщено готель, ми так і не змогли цього добитися від нашого "Al-Susanina". На всі наші запитання бідний хлопчина лише посміхався та кивав головою...
Практично без зупинок після Матмати за якусь годину ми доїхали до міста Татуїн (Tataouine, Tatooine, Tatahouine і ще пачка транслітерацій), за яким було названо цілу планету у кіно-сазі "Star Wars".
Довкола Татуїну розкидано чимало "ксарів" - старовинних укріплених берберських поселень. У нашому списку було два таких. Сам Татуїн у нашому маршруті був лише проміжною точкою, тому коли воділа привіз нас у центр і зупинився, ми вже подумали, що він знає щось цікаве і нарешті покаже сам. Але не тут-то було. Сказано - Татуїн, значить треба привезти у Татуїн, а ви собі далі розбирайтесь.
Розбиратись ми не хотіли і Сергій якось знаками попросив його таки знайти нам ще якісь тутешні ксари, окрім тих, про які ми вже знали і які знаходились трохи далі від міста. Водій трохи порозпитував місцевих і поїхав невпевнено далі, аж коли, на його і на наше щастя при виїзді з міста на перехресті ми побачили чималенький щит, на якому акуратно було нанесено карту всіх довколишніх історичних пам'яток.
Вибрали один із ксарів - Бені Барка, про який десь щось було згадано у наших записах і який знаходився на відстані всього 5-6 кілометрів від Татуїну. Знайшли ми його без проблем за вказівником, піднялися машиною наскільки дозволяла дорога, а далі взяли все необхідне і почали підйом.
Ксари будували переважно на підвищеннях, для того, щоб легше було відбиватись від нападників. Десяток-другий зруйнованих будівель тісниться і на схилах скелі, але основна частина - на плоскій овальній вершині розмірами приблизно 100 на 50 метрів (за GoogleEarth), обнесеній стінами з єдиним входом.
Дорогою, що вище перетворилася на вузьку стежку, недовзі ми піднялися до єдиного входу у стіні на плоскій вершині скелі. Всередині - картина майже повного руйнування, робота невблаганного часу.
Історія із ксаром Шніні - ще одне підвердження того, що треба все взнавати і планувати наперед. В нашому плані було написано просто - "Chenini", а чого туди їхати і що там дивитись - без поняття - ми ж розраховували, що нам все покажуть. Але і наш воділа, як ви пам'ятаєте, теж без поняття буквально про все (треба було з нього оплату за екскурсію збити…)
Коли доїхали до однойменного селища, зовсім поруч із Татуїном, водій почав розпитувати по дорозі місцевих, намагаючись дізнатись, чого ж ми все-таки сюди приперлись.
В результаті привіз нас до старовинної мечеті, яку Наталка з ходу охрестила "Пряничный Домик". Але, як я вияснив, коли готував розповідь, по дорозі до мечеті ми проїхали величезне покинуте берберське поселення, задля якого, власне, і їздять сюди туристи.
Але я не шкодую, бо часу вже і так було обмаль - сонце опустилось вже досить низько. Якийсь час ми полазили по довколишніх пагорбах, потім пройшлись із гідом-наглядачам по території мечеті і навіть залізли на мінарет. Вхід до мінарету такий низький, що "проходити" в нього треба на карачках, а на сходах всередині двоє не розминуться ніяк - рай для клаустрофоба.
Гід розмовляв французькою, і з його розповіді я розбирав лише окремі слова, тому тепер довелось шукати інформацію в Інтернеті. Ось короткий переказ легенди цієї мечеті.
"На цьому місці римляни ув'язнили 7-х християн і закрили на 400 років. Коли їх нарешті звільнили, вони вже виросли до 4-х метрів у висоту. Ці семеро не могли спочити з миром, поки не були навернені до ісламу. Після навернення вони померли і були поховані тут у повний зріст."
Мечеть стоїть у сідловині між двома пагорбами, на один з яких ми залізли, щоб познімати околиці. Вітер там був таким міцним, що до краю доводилось підходити надзвичайно обережно.
В цих ландшафтах теж проводились зйомки "Зоряних війн".
Ксар Хадада буз нашим останнім пунктом призначення на цей день. Перед входом на територію знаходиться майданчик для паркування і велика пафосна таблиця, на якій написано, що тут у 1997 році проводились зйомки фільму "Star Wars Espisode I: The Phantom Menace"
Все ; старовинне поселення можна умовно поділити на дві частини: відреставровану для зйомок і залишену як є. Насправді, як вдалося вияснити, тут знімали лише дві коротенькі сцени, хвилини по дві тривалістю.
Після цього ксару у нас була повна пригод дорога до Дуза із "вкороченням" дороги, двогодинним блуканням в темноті по практично безлюдній (кілька хат і одного пастуха на 30 кілометрів не рахуємо) кам'янистій пустелі і бурхливою радістю від побачених нарешті вдалині вогнів цивілізації.
Але все закінчилося добре. Пізно увечері ми таки доїхали до нашого готелю в Дузі, відпустили нашого "Сусаніна" додому, в Таузар, повечеряли і завалились спати.
Адже завтра - Сахара!
Роман Ягодка
Узнавайте о турах первыми!
Подпишитесь на рассылку. Путешествуйте с Турне.
