15.11.2023
Детальний гід про транспорт в Туреччині
День сьомий
Пішов сьомий день нашої подорожі - останній день проживання в готелі у Хаммаметі, а отже, і останній день смачного халявного харчування та гарантованої крыши над головою. Впереду - тепер уже справжня дика подорож. Поснідавши та викупавшись (лише вдруге) біля холодного моря, близько 11-ї ранку ми вирушили на вокзал, де за годину сіли біля поїзда до Сусса (Sousse), іншого відомого курортного міста, що знаходиться майже за 100 км на південь від Хаммамета.
У Сусі ми мали провести цілий день, бо о дев'ятій вечора звідти відправлявся наш наступний поїзд. Старий Сус практично нічим не відрізняється від інших туніських міст - та сама "медіна", обнесена високим муром, ті самі вузькі вулички з сотнями магазинчиків. Не дивлячись на те, що саме місто досить велике, "туристична" зона його досить компактна: вокзал, медіна, набережна - все знаходиться в межах, придатних для пішого пересування.
Як уже повелося, поки Сергій із Наталкою охотилися за сувенірами у великому державному магазині (вкотре переконуючись, що сувеніри краще купувати саме в таких місцях), я сидів собі на площі під апельсиновим деревом і клацав місцевих котів та архітектуру.
За стандартні для всіх туніських музеїв та пам'яток 4 динари можна потрапити й у сам сусський рібат, а також залізти на його вежу, звідки відкривається панорама на місто. Лазили по черзі, бо з рюкзаками по вузьких винтових сходах підійматись зовсім неудобно, а залишати їх унизу без нагляду теж не хотілося.
Після рібату та короткої прогулянки по медіні ми зайнялися пошуками обіду. Зупинилися на маленькому кафе поблизу входу до медіні зі сторони вокзалу. Комплексний обід – всього 6 динарів і входив туди знаменитий туніський «кус-кус», який ми досі не спромоглися спробувати. Кус-кус виявився гострою пшоняною (здається) кашею з овочами та м'ясом, теж гострими. До нього подали ще кілька різноманітних салатів, схожих на лечо та аджику. У цілому – смачно. Принаймні, не так безжально остро, як в Індії.
Починало темніти швидко, пізня осінь як не крути. Музеї та мечеті позакривались, то ж ми вибралися на набережну, де прогулювалося чимало, незважаючи на «низький» сезон, іноземних туристів. Розговорилися із тіткою - німкенею вірменського походження, яка з горем навпіл розмовляла по-русски. Вона нам пожалілася, що всі і кожен постійно від неї вимагають гроші - на вулицях, на базарі, в готелі, там динар, там два, там п'ять... Виникало враження, що ми з нею знаходилися одночасно в різних країнах - так мало у нас було подібних ситуацій.
Трохи далі від цього місця по нас причепилась уперта маленька дівчинка, яка добре вивчила фразу «One dinar!», не попрацювавши вигадати хоч якесь обґрунтування для цього. Замість обґрунтування вона використовувала шматок штукатурки, піднятий із землі, чим налякала Наталку до півсмерті. Так нічого від нас і не домігшись, в кінці кінців із силою жбурнула кам'янюку на землю поруч із Сергієвою ногою. Може наступного разу їй пощастити більше…
Пізніше ми довго сиділи біля тієї самої кафешці, де вдень обідали та ганяли чаї. Коли набридло – пішли на пляж, де гуляло багато місцевої молоді, напідпитку та тверезих, привітних і не дуже. Нарешті настав час йти на вокзал, на нічний поїзд Сусс-Таузар. Поїзд, на диво, виявився забитим людьми, тому зайняти два крісла і поспати вдалося не одразу. Та й навіть на двох кріслах було абсолютно неудобно – це навіть сном важко назвати. Так… короткі періоди дрімоти. До речі, Єгипет хоч країна й бідніша, але вагони ІІ-го класу там і новіші, і набагато зручніші. У такому скрюченому стані десь о пів на шосту ранку ми прибули в Таузар (Tozeur), місто на південному заході країни, серед кам'янистої Сахари.
День восьмий
Коли ми виходили з маленького та не дуже чистого вокзалу в Таузарі, на вулиці було ще зовсім темно, лише на сході небо починало світлішати. Спитали у дядька, що трапився дорогою напрям до «сентрвіль» (centre ville). Дорогою випили міцнючої чорної кави в одному з відчинених кафе, яке, незважаючи на ранній час, було практично повністю забите людьми, при чому одними мужиками. Трохи прогулялися вулицями міста, що тільки-но просиналося, аж натрапили на автовокзал, де можна було посидіти-підрімати, поки не почнуть відкриватися місцеві турфірми…
У туристичній фірмі, яка у Таузарі чимало, ми хотіли взяти машину з водієм на 3-4 дні - об'їздити сусідні гірські оазиси, місця зйомок “Star Wars”, заїхати в пустелю. Але в першій же конторі за таку подорож заломили неймовірну ціну - 600 динарів за джип 4х4 з водієм, без торгів. Привіт, реальність…
У наступній фірмі все було значно веселіше. Молодий хлопчина, що там сидів, правда, англійської зовсім не знав, але по телефону викликав дідугана, який нібито розмовляв німецькою. З німецької, як виявилось, він знав 3-4 слова, але дуже живо та впевнено їх комбінував та переставляв місцями. Переговори зрушилися з мертвої точки.
Описувати ці переговори досить важко, але зрелище це було дуже веселе, тим більше вів їх Сергій, як я вже писав, маєстро торгівлі. Закінчилося все це вже знайомою нам, але новенькою Renault Clio з водієм на три дні - за 200 динарів + бензин. Водій - той самий молодий хлопчина, що не знав жодної мови, яку ми знали. План на перший день цієї поїздки – відвідати три гірські оазиси неподалік від Таузару, заїхати до Mos Espa – фантастичний містечко в пустелі, збудований для зйомок «Зоряних Війн», перетнути гігантське солоне озеро Шот Ель Жерід та заночувати в місті Дуз ( називають «ворітами в Сахару».
Першим у нашому маршруті був оазис Шебіка.
У Шебіці Сергій яскраво продемонстрував свої торговельні навички. Отже, йдемо туристичною стежкою в оазисі Шебіка. Туристів багато, тому багато і продавців, що торгують сувенірами. Абсолютну більшість сувенірів складаю найрізноманітніші мінерали, від простеньких "desert rose" (красиві каменюки, схожі на бутон квітки, їх там просто валом) до шикарних великих кристалів.
Один із торговців показує Сергію гарний мінерал (там таких теж багато): звичайний круглий камінь, розколотий навпіл, а всередині – порожнеча, заповнена маленькими фіолетовими кристалами.
"Може взяти собі..." - чи то до себе, чи то до нас каже Сергій, і показує майстер-клас. Вся торгівля тривала секунд 10, не більше...
- How much?
- Twenty dinars
- Two
- Fifteen
- Two
- Ten
- Two
- Eight
- Two
- Five
- Two
- Four
- Two
- Three
- Two and half
- OK
Туристів у Мідесі буквально на порядок менше, ніж у попередньому оазисі, менше торговців. Їздити сюди саме для цього каньйону, він справді гарний.
Дорога із Таузара до Дуза пролягає через Шот Ель Джерід – величезне солоне озеро площею 5000 кв. км. Як часто пишуть, лише кілька тисяч років тому воно було частиною Середземного моря. Один джерело вказує на більш реалістичну цифру: 90 тисяч років. Води в озері майже немає, літом воно пересихає практично повністю і годиться лише для того, щоб показувати його туристам та ганяти на наземних парусних яхтах ("land sailing", не знайшов відповідного нашого терміну).Також озеро служило місцем зйомок "Зоряних Війн", як околиць будинку Ларса, вітчима Скайуокера-старшого. Тут у нас стався один із конфузів із водієм. Поблизу Таузара є місце, де залишилося чимало декорацій та споруд від татуїнського космопорту "Мос Еспа", куди ми хотіли потрапити. Тому так водили і сказали на переговорах: "Хочемо Mos Espa". Хто ж знав, що так вони ще називають озеро Шот Ель Джерід...
Тому він нам чесно і без жодних задніх думок показавши озеро, тим більше через нього пролягала наша дорога. Бажання їхати назад вже не було ніякого, тому, пофотографувавши озеро, залізли в машину і продовжили дрімати... прикольний чорношкірий тунісець (справжніх чорношкірих у Тунісі досить мало) з дредами та у растаманській шапочці. Воділа поїхав ночувати до свого товариша, а ми, розмістившись та прийнявши душ, вийшли погуляти до міста. До вечора нам потрібно було ще знайти банкомат і турфірму, яка б організувала нам через день виїзд до пустелі.
Про всяк випадок я ще розпитавши у нашого "растамана" дорогу до найближчих дюн - саме сідало сонце і можна було б наловити гарних кадрів. Турфірму довго шукати не довелося – у Дузі їх чимало. З англійською у всіх там було погано, зате дуже згодилася Сергієва німецька, тож він і вів усі переговори. Сторгувався на 190 динарів за все - виїзд на одну добу та харчування. За інтенсивним процесом торгівлі ми й не помітили, що сонце сіло вже дуже низько, і коли нарешті таки вирушили шукати дюни, на півдорозі нас накрила темрява. Робити було нічого, довелося повертати назад та шукати собі вечерю.
Уранці у наперед погоджень час наш водій вже чекав нас під дверима готелю і ми вирушили на повну пригоду одноденну екскурсію на схід від Дуза.
У невисокому гірському масиві розмістився берберський містечко Матмата, де досі розмовляють старовинною берберською мовою. Частина людей у цьому регіоні й зараз живе "по-старинці", біля будинків, видовбаних у м'якій гірській породі. Називають їх за це грізним словом "троглодити".
Так як гід з нашого водія був ніякий, то показавши він нам лише недобудов, чи то "недовидовбаний" майбутній готель у передмісті. Хоча нам хотілося побачити дім вітчима Люка Скайуокера (SW Episode II), що знаходиться у Матматі і в якому зараз теж розміщено готель, ми так і не змогли цього добитися від нашого "Al-Susanina". На всі наші запитання бідний хлопчина лише посміхався та кивав головою...
Практично без остановок після Матматі за якусь годину ми доїхали до міста Татуїн (Tataouine, Tatooine, Tatahouine та ще пачка транслітерацій), за яким було названо цілу планету у кіно-сазі "Star Wars".
Довкола Татуїну розкидано чимало "ксарів" - старовинних укріплених берберських поселень. У нашому списку було два такі. Сам Татуїн у нашому маршруті був лише проміжною точкою, тому коли воділа привіз нас у центр і зупинився, ми вже подумали, що він знає щось цікаве і нарешті покаже сам. Але не тут було. Сказано - Татуїн, значить треба привезти у Татуїн, а ви собі далі розбирайтесь.
Розбиратись ми не хотіли і Сергій якось знаками попросивши його таки знайти нам ще якісь тутешні ксарі, крім тих, про які ми вже знали і які знаходилися трохи далі від міста. Водій трохи порозпитував місцевих і поїхав невпевнено далі, аж коли, на його і на наше щастя при виїзді з міста на перехресті ми побачили чималенький щит, на якому акуратно було нанесено мапу всіх довколишніх історичних пам'яток.
Вибрали один із ксарів - Бені Барка, про який десь було вказано в наших записах і який знаходився на відстані всього 5-6 кілометрів від Татуїну. Знайшли ми його без проблем за вказівником, піднялися машиною наскільки дозволяла дорога, а далі взяли все необхідне і почали підйом.
Ксарі будували переважно на підвищеннях, щоб легше було відбиватися від нападників. Десяток-другий зруйнованих будівель тісниться і на схилах скелі, але основна частина - на плоскій овальній вершині розмірами приблизно 100 на 50 метрів (за GoogleEarth), обнесеною стінами з єдиним входом.
Дорогою, що вище перетворилася на вузьку стежку, недовзі ми піднялися до єдиного входу біля стіни на плоскій вершині скелі. Усередині - картина майже повного руйнування, робота неублаганної години.
Історія із ксаром Шніні - ще одне підтвердження того, що треба все впізнавати і планувати наперед. У нашому плані було написано просто – "Chenini", а чого туди їхати і що там дивуватись – без поняття – ми ж розраховували, що нам все покажуть. Але і наш воділа, як ви пам'ятаєте, теж без поняття буквально про все (треба було з нього оплату за екскурсію збити…)
Коли доїхали до одноіменного селища, зовсім поруч із Татуїном, водій почав розпитувати по дорозі місцевих, намагаючись дізнатися, чого ж ми таки сюди приперлися.
В результаті привіз нас до старовинної мечеті, яку Наталка з ходу охрестила "Пряничний Будиночок". Але, як я з'ясував, коли готував розповідь, дорогою до мечеті ми проїхали величезне покинуте берберське поселення, для якого, власне, і їздять сюди туристи.
Але я не шкодую, бо часу вже і так було мало - сонце опустилося вже досить низько. Якусь годину ми полазили по довколишніх холмах, потім пройшлися із гідом-наглядачами територією мечеті і навіть залізли на мінарет. Вхід до мінарету такий низький, що "проходити" в нього треба на карачках, а на сходах усередині двоє не розминуться ніяк - рай для клаустрофоба.
Гід розмовляв французькою, і з його розповіді я розбирав лише окремі слова, тому тепер довелося шукати інформацію в Інтернеті. Ось короткий переказ легенди цієї мечеті.
"На цьому місці римляни ув'язнили 7-х християн і закрили на 400 років. Коли їх нарешті звільнили, вони вже виросли до 4-х метрів на висоту. Ці семеро не могли відпочити зі світом, поки не були навернені до ісламу. Навернення вони померли і були поховані тут у повний зріст.
Мечеть стоїть у сідловині між двома холмами, на один з яких ми залізли, щоби познімати околиці. Вітер там був такий міцний, що до краю доводилося підходити надзвичайно обережно.
У цих ландшафтах також проводилися зйомки "Зоряних війн".
Ксар Хадада був нашим останнім пунктом призначення на цей день. Перед входом на територію знаходиться площадка для паркування та велика пафосна таблиця, на якій написано, що тут у 1997 році проводились зйомки фільму "Star Wars Espisode I: The Phantom Menace"
Всі ; старовинне поселення можна умовно поділити на дві частини: відреставровану для зйомок і залишену як є. Насправді, як удалося з'ясувати, тут знімали лише дві коротенькі сцени, хвилини по дві тривалістю.
Після цього ксару у нас була повна пригода дорога до Дуза із "вкороченням" дороги, дворічним блуканням у темряві практично безлюдною (кілька хат і одного пастуха на 30 кілометрів не рахуємо) кам'янистій пустелі і бурхливою радістю від побачених нарешті вдалині вогнівці.
Але все закінчилося добре. Пізно увечері ми таки доїхали до нашого готелю в Дузі, відпустили нашого "Сусаніна" додому, до Таузара, повечеряли і завалилися спати.
Адже завтра – Сахара!
Роман Ягідка
Дізнайтеся про тури першими!
Підпишіться на розсилку. Мандруйте з Турне.
