Бекпекери у Тунісі. Частина V

День дев'ятий

Погода вранці нас дещо розчарувала – небо було затягнуте сірими тучами, накрапавши дощ та райдужні надії на "класні фотки дюн під яскравим синім небом" почали танути. Біля офісу нас уже чекав здоровенний білий Landсruiser, що укріпило мене в думці, що краще Тойоти для пустелі машини не придумали (в Єгипті Toyota Landсruiser - теж найпопулярніший засіб для подорожей по пустелі). Водій - кремезний араб, років п'ятдесят, з глибоким низьким голосом, такий джип йому підходить якнайкраще. Розмовляв він німецькою з відмінною вимовою, яку, за його словами, вивчивши, спілкуючись із туристами. Тож спілкувався з ним Сергій, а ми лише слухали всю дорогу.

ФОТОГАЛЕРЕЯ ДО СТАТТІ

Пустеля починається відразу за Дузом, але ще години дві дороги вона видається просто таки перенаселеною: військові блокпости, бедуїни на верблюдах, місцями асфальтована дорога не в найгіршому стані...
Військові блокпости за словами водія тут з'явилися кілька років тому, коли в'їзд до пустелі задля безпеки туристів став обмеженим. Тепер вдоль дорог тягнуться огорожі на десятки кілометрів і ці величезні території, за ідеєю, патрулюються.

Інших туристів у таборі не було, що не могло нас не радувати. Що зовсім не тішило – сонце так і не з'явилося. Прямо біля табору починалася справжня, "дика" пустеля з високими, 15-20 метрів заввишки, дюнами. Ми взяли із собою трохи води, фото-відео техніку та пішли прогулятися околицями.

Відверто кажучи, після фантастичної Лівійської пустелі (Єгипет) Сахара мене трохи розчарувала. Ну пісок, ну дюні...
Але навіть Сергій та Наталка не виявляли якогось особливого захоплення. Не останню роль, мабуть, таки зіграла погода – сіре небо, каламутне сонце та накрапуючий час від часу дощ.

Вдосталь нагулявшись на південь від табору, повернулися на обід, а по обіді вирішили піти в протилежний бік. Там не було високих дюн, зате виднілася досить висока скеля, вкрита рідкими деревцями, за якісь метрів 500-700.

До холма дійшли швидко, бо дюни по дорозі були невисокі, по півметра, а між ними – плоска кам'яниста поверхня. Холм виявився суцільною скелею, місцями занесеною піском, на який ми досить легко і швидко видерлися.

Я пройшов кілька десятків метрів по плато, повернувся і аж похолонув на мить – звідки ми прийшли, не було зрозуміло, куди не глянь – всюди однакові жовті дюни. Потім, звичайно, швидко заспокоївся: хоча правильне напрямок визначити важко, все ж таки від табору ми недалеко, та й сліди на піску залишилися. Але неприємний облог залишався, стало зрозуміло, наскільки суцільна пісчана пустеля відрізняється від усього звичного для нашого ока і наскільки важко тут орієнтуватися.

Окрема історія – це Мухи Сахарі. Звичайні чорні мухи, що тихо сидять собі на піску, одна на 10 квадратних метрів. Але варто тобі пройти повз неї, як вона одразу розуміє, що цікавіше сидіти у тебе на спині, ніж на піску. Тому буквально за десять хвилин ходу твоя спина вкрита кулею мух кількістю штук 30-40, і позбутися їх немає жодної можливості, бо ім'я їм - легіон. Так і ходили. Добре, хоч кусають рідко.

Увечері вітер трохи посилився, час від часу навіть накрапував дощ. Але від нічого робити, ми все ще лазили по довколишніх дюнах. Через табір пройшла групка бедуїнів із верблюдами, посиділи, поговорили з місцевими і коли почало темніти, попрямували на південь, углиб пустелі.
Потім була смачна вечеря з уроком гуцульських діалектів для Наталки, посиденьки біля кострища зі сладким м'ятним чаєм, під спокійний плин розмов на арабському, німецькому та українському мовах. Небо та пустеля навколо були непроглядно темними, за винятком слабкого світіння десь на північному заході, де, за ідеєю, мав би знаходитися Дуз.

Перед сном, коли вже залізли у спальники, ми із Сергієм удосталь у своє задоволення полякали Наталку різноманітними страшними історіями, аж поки вже не могли більше сміятися.

Посередині ночі я прокинувся від... ну просто прокинувся, трохи полежавши, збираючись із думками, поки нарешті не одягнувся і не зібрався вийти на вулицю, щоб... просто вийти на вулицю...
Відхилив полог намету і наступні дві-три хвилини шукав навпомацки нижню челюсть, яка раптом відпала і відкотилася десь біля піску. Це було не зоряне небо, а ЗОРЯНЕ НЕБО, таке, якого не бачив ніколи раніше! Рівномірний сяючий ковер від зеніту до самого горизонту, сузір'я Оріона блищало прямо перед входом. Остро відчув обов'язок розбудити друзів. Якусь годину вони лагодили опір, але я наполягав. За мить приглушені "ого!", "ніфігасєбє!" та тихий звук падіння челюстей у пісок послужили мені винагородою за наполегливість.

Ну а оскільки вже вночі небо очистилося від хмар, то пропустити схід сонця я не міг. І хоча сам схід не був цікавим, бо в небі не було жодної хмаринки, зате низький ранковий світ творив з мокрим від роси піском справжні чудеса.

Після смачного завтраку ми завантажилися біля джип та попрощалися із царством піску. Близько 12-ї години водій висадив нас на станції луажів біля Дузі і решту дня ми провели у дорозі. Спершу лужимо до Сфакса (Sfax), а звідти у Ель Джем (El Jem), де ми збиралися заночувати.

Між великими та близькими містами луажне сполучення дуже активне і машини наповнюються дуже швидко. А для відправлення до такого "глухого села", як Ель Джем, довелося 30 хвилин подождати. До Ель Джема ми дісталися, коли вже почало темніти. Весь день ми були без обіду, але години на це не було - потрібно було спочатку знайти банкомат (гроші закінчились) та готель (ніч на дворі). З банкоматом проблем не було, а від єдиного у місті готелю було зачинено, і на вигляд, уже давненько.

Нетривалі розпитування місцевих жителів навели нас на найближчий заміський готель, чи вже швидше мотель, на відстані трьох кілометрів від міста. Там і заночували, на щастя, туніське таксі відрізняється помірними розцінками. Увечері організували собі у готельному ресторанчику пафосний ужин з вином, для чого навіть спеціально одягнулися (Наталка – свою вишиванку, яку возитиме до кожної країни).

Перед сном, як уже повелося, порозважалось залякуванням бідної дівчини. Тут, звичайно, була не пустеля, але готель "на відшибі", майже безлюдний – маса можливостей для фантазії.

День десятий

Вранці на таксі доїхали до колізею, яким, власне, і відоме це маленьке місто серед туристів. Єль Джем, хоч містечко тепер і непримітне, колись було великим центром з виробництва та експорту оливкової олії і допрацювалося до найбільшого в Африці колізею на 35000 глядачів. ... хоча Вікіпедія нам не указ).

Колизей простояв практично цілим аж до 17-го століття, поки його не почали розбирати на будівництво. Крім того, турки значно пошкодили стіни пушками, вибиваючи з амфітеатру місцевих повстанців. Що тішило нас найбільше, так це практично повна відсутність туристів. Одну-дві групки японців разів на 15 хвилин можна не рахувати. Цей колізей був не єдиним у місті. Біля вокзалу, звернувши з головної вулиці, можна знайти більш старий, невеликий амфітеатр. Але знаходиться він у жалюгідному стані, наполовину сидить біля ґрунту і служити пасовищем для кіз. Пізніше із квитком, купленим у касі колізею, відвідали нещодавно розкопані римські вілі та величенький музей поруч із ними.

Також подивилися на руїни старого амфітеатру, про який я вже писав раніше. Наступним та фінальним пунктом нашої подорожі було місто Монастір (Monastir), за якісь 20 кілометрів від Суса. На вокзалі з'ясували, що прямих поїздів до Сусу звідси немає, тому розслабилися, пошукали собі обід і після цього спокійно почалапали на станцію луажів, звідки з однією пересадкою надвечір дісталися до Монастіра. Потрапили ми одразу до центру міста, з пів-години марно пошукали якусь готель на узбережжі і вирішили поїхати на таксі за місто, де цих готелів просто валом. Вибрали ми перший же готель, під який нас підвіз водій.

Готель 4-х зірковий, практично порожній, з гостей всі переважно були німцями. Так як вибір був великий, нам дістався шикарний двоповерховий номер зі всіма вікнами на морі всього за 30 динарів (23 долари) на добу з людини.

День одиннадцятий

Наступний, останній повний день нашого перебування в країні ми вирішили поділити навпіл між відвідуванням міста та лежанням на пляжі. Вранці біля готелю ми нарешті побачили на власні очі туристичний "паровозік", про який розповідав гід у наш перший день у Тунісі. Ціна в 7 динарів відразу відбила бажання ним скористатися, тим більше, що за 5-7 хвилин ходу від готелю була станція справжнього "паровозіка", який регулярно возитиме до міста всього за 0,5 динара. Залізниця у напрямку міста пролягає вдоль великого але дрібного озера, де "пасуться" рожеві фламінго. Ніколи до цього ще не побачив їх на волі.

Монастір нічим особливо не вирізняється серед інших міст крани, тому після двох тижнів безперервної подорожі гуляти ним було не дуже цікаво. Та сама медіна, як і всюди, майже такий самий рібат, як і в Суссі. Але моїм друзям треба було закупити останні сувеніри, та й просто прогулятися містом, для "галочки" - не сидіти ж на пляжі цілий день.

Під кінець прогулянки знайшли на узбережжі величезну площу з мечеттю, але вже тільки вдома довідалися, що це був мавзолей Хабіба Бурґіба, засновника та першого президента Республіки Туніс. Дорогою до готелю заскочили до аеропорту, уточнити, чи не переносили наш рейс (чартер, все-таки) та другу частину дня провели на напівпорожньому пляжі, серед одягнених біля куртки німецьких дідусів та бабусь.

День дванадцятий

Вранці після завтраку неспішно спакували "валізи" та пішли до аеропорту. Пішли буквально, тобто пішки, бо дороги там від сили 15 хвилин. Дорогою до аеропорту та в літаку ділилися враженнями і зійшлися на думці, що Туніс, безумовно - країна красива та різноманітна, в якій є на що подивитись. За своєї компактності та цивілізованості, як на мене, кращої екзотичної країни для початку кар'єри "дикого" туриста-мандрівника не вигадати. Тому, в системі оцінок різного роду спеціалізованих видань, Тунісу присвоюється найвища: "Highly Recommended"

Роман Ягідка