Бекпекери у Тунісі. Частина II

День четвертий

Ніхто нас, звичайно, не викрав (двері були надійно підперті ліжком), але вранці ми вирішили в ту готель не повертатись і на майбутнє трохи підняти планку бюджету на ночівлю. Але нас чекала халепа іншого роду - погода ніяк не хотіла покращуватись, а на цей день у нас були дуже амбітні плани: знайти та залізти на гору "Стіл Джуґурті" (Table of Jugurtha), доїхати до м. Сбейтла, де розкопане немаленьке римське місто , та повернутися назад. Погоду, звісно, чекати не було можливості, тому з надією на краще – поїхали шукати пригод.

ФОТОГАЛЕРЕЯ ДО СТАТТІ

"Стіл Джуґурті" - незвичайне природнє утворення, висока та плоска скеля площею 800,000 кв. м. Цю скелю в якості фортеці за 100 років до нашої ери у боротьбі з римськими оккупантами використовував нумібійський король Джуґурта (звідси й назва). На вершину можна дістатись тільки в одному місці, піднявшись по видовбаних біля скелі сходах. Але не з нашим щастям...

Як тільки за маленьким селищем Kalet es Senam ми виїхали на вузьку дорогу до підніжжя гори, стало ясно, що "Стіл Джуґурті" нам сьогодні не світити - чим вище піднімалася дорога, тим густішим ставав туман. Якусь годину ми ще вперто пробиралися вперед, щоправда, без особливої надії. Як я вже потім подивився по GoogleEarth, зупинилися та повернули назад ми вже за якісь 200-300 метрів до тих самих сходів. Але в тумані знайти їх шансів не було, та й що там робити, на вершині, за таких погодних умов...

Так що, хвилин п'ятнадцять виждавши "з моря погоди", трохи розчаровані, ми поїхали на схід, до Сбейтлі.

Як тільки ми поїхали на схід, подалі від Атлаських гір, погода одразу почала покращуватися, хоча дощ все ще нагадував про себе несанкціонованими ріками… На одному із перехрестів нас зупинили на вигляд військові (мабуть, прикордонники, бо Алжир був усе ще досить близько ). Один попросивши паспорти, трохи подивився, щось спитав по-французьки і показує пальцями щось схоже на наш знак "дай бабло". Ми морозимось. Тоді тій каже знаками – ану, ходімо до нас у будку. Закриваємо панікуючу Наталку в машині і йдемо за чоловіком.

Будка невелика, з вікнами на всі боки, у кутку на підлозі вариться кава, неслабкий вітер свистить у щілинах. Військовий щось нас запитує по-французьки, ми йому щось розповідаємо англійською, тіпа, "травня твоя не панімай, їдемо звідти-то і туди-то". Той щось каже своєму корешу, потім кудись дзвонити по мобільному, довго говорити, знову щось від нас хоче, навіть пропонує кави. А ми собі далі морозимося, я пробую всунути йому два динари, щоби відчепився. Нарешті їм це, мабуть, набридає, перший військовий віддає нам паспорти, бере гроші і ми прощаємось. Ми ще довго потім гадали, що ж це було, але так і не придумали...

Зате відразу після цього інциденту різко покращилася погода і довколишні пейзажі були такі мальовничі, що ми зупинялися буквально кожні 5-10 хвилин.

Не дивлячись на те, що дощі в Тунісі - явище не таке вже й рідкісне (у цьому ми добре переконалися), справжніх річок у країні не надто багато, і заміною їм служитимуть "ваді" ("wadi", арабське слово). У Тунісі прийнято назву "oued", на дорожніх знаках так і пишуть: "Oued Takiy-to"). Значить воно ніщо інше, як висохле русло, що наповнюється водою лише під час дощу.

На цьому привалі мені спало на думку компенсувати нашу неудачу із "Столом Джуґурті" та залізти на один із пагорбів, що інтригуюче торкали неподалік - звідти мала б відкритися шикарна панорама на долину. До підніжжя холма, що на фото з мостом направо, саме вела ґрунтова дорога, тому, не довго думаючи, ми поїхали туди.

Залишивши машину біля незрозумілого призначення бетонної будки, за десять хвилин ми спокійно дотопали до вершини, завбачливо захопивши куртки. На вершині нас зустрів потужний вітер і картина, яку можна коротко описати одним словом: "Тіді-і-і-ищь!"

Маленьке містечко Сбейтла (Sbeitla) знаходиться у північно-центральному Тунісі і добре відоме завдяки чималим за площею та добре збереженим руїнам римського та візантійського періодів.

Римське місто Суфетула (Sufetula), збудоване на початку нашої ери, завдяки прибутковій торгівлі оливковою олією стало досить багатим і завело собі багато модних на той час споруд: театр, публічні купальні (аквапарк), велику головну площу (Форум) з трьома(!) храмів.

На той час біля форумів споруджувався лише один храм, присвячений трьом головним богам: Юпітеру, Юноні та Мінерві. Суфейтляни ж вирішили випендритись та побудувати окремий храм для шкірного божества. Тепер відоме лише ще одне римське місто, десь у сучасній Іспанії, жителі якого випендрилися подібним чином.

Руїни ми обійшли двічі. Перший раз із приємною жінкою-екскурсоводом, сховавши камери до сумок, щоб не відволікатися (половина екскурсії проходила вже під дощем, так уже повелося). Інший раз, після дощу, пішли це все діло знімати на згадку.

У Ле Кеф ми повернулися знову вночі, заїхавши до міста з іншого боку. Чисто інтуїтивно, лише з одним хибним поворотом нам вдалося таки знайти центр міста, а в центрі - готель, у якому ми поснідали утром та тоді ж вирішили переночувати цього разу. За 12 доларів з носа тепер у нас були справжні хороми, з ванною та гарячими батареями.

Роман Ягідка