Бекпекери у Тунісі. Частина ІІІ

Вечір та ніч пройшли без особливих пригод - нарешті заселилися у нормальний готель, просушилися, підзарядили найрізноманітніші акумулятори, зателефонували додому... Єдина проблема була з паркуванням нашого "Рено" - вузенькі вулички Ле Кефу увечері під зав'язку забиті машинами. Уранці наші надії на найкращу погоду були розбиті сірими хмарами та холодним дрібним дощем. Без особливого ентузіазму поїхали ми на "вершину" міста, де стоїть цитадель ("касба", "kasbah") періоду Оттоманської імперії.

ФОТОГАЛЕРЕЯ ДО СТАТТІ

Приїхали ми дуже рано, ще до 9-ї ранку, тим не менше, двері нам якийсь дядько відчинив, навіть побачивши Наталці в оренду зонт. Ну і ми його, як водиться, в результаті без винагороди не залишили. Сама цитадель не надто цікава, практично порожня, але звідти відкривається непоганий краєвид на околиці.

Більше у Ле Кефі нас нічого не затримувало, а планів на цей день залишалося ще вдосталь, тож не гаючи часу ми виїхали з міста і попрямували на схід, до відомих розкопок Дуґґі.

Дорогою нам випала дивна картина: римська тріумфальна арка у відмінному стані стояла просто посеред поля, поруч із дорогою - один із яскравих прикладів того, наскільки Туніс наповнений давньою історією.

Руїни римського міста Дуґґа (Dougga) лежать на живописному пагорбі, між оливковими садами. Внизу, в долині, знаходиться сучасне туніське містечко Тебурсук (Teboursouk)
Саме через нього веде дорога до головного входу в Дуґґу, звідти їдуть основні маси туристів із побережжя. Ми ж заїжджали з іншого боку і натрапили на "чорний хід", щоправда, таки з касою та гідами.

До римлян на цьому місці спочатку було укріплене берберське поселення Thugga ("пасовище"). За 2 ст. до нашої ери тут жили нумідійці, а римляни прийшли вже у 2-му столітті нашої ери.

Площа розкопок чималенька – 65 гектарів. Дуґґу зараховано до світової спадщини ЮНЕСКО.
Без гіда тут робити було нічого, тож при вході ми попросили когось нам знайти. Оскільки ми зайшли на «чорний» вхід, то гіда до нас назустріч відправили з головного входу, а зустрітись ми мали по дорозі. Гідом виявився веселий та смішний дідуган, у якого канал обміну інформацією виявився одностороннім. Тобто розповідати-то він розповідав, а переважну більшість наших запитань на тему просто ігнорував, ніби ми нічого й не казали. Але в будь-якому випадку краще вже так, ніж зовсім ніяк.

Давня професія була поставлена тут на широку ногу: коса при вході, ванна, кімната очікування та відпочинку, потайний вхід для одружених. Навіть відповідні указівники на вулицях міста були.

Нам, людям сучасним, іноді здається, що дві тисячі років тому люди щойно злізли з дерев. Тому так вражає той факт, що вже тоді в містах була справжня система каналізації та водопостачання!
Чудово збережений театр був подарований місту однією з найбагатших батьківщин. У ньому й досі час від часу йдуть вистави.

Досхочу налазившись по руїнах Дуґґі та перекусивши в містечку біля долині, ми похали далі до побережжя, маючи в планах зробити невеликий крючок та відвідати останні на цей день римські руїни – загублене десь серед полів давнє місто з дивним назвою Тубурбо Маюс (Thuburbo)
Туніс - дуже компактна країна і відстані (хоча насправді це чомусь не відчувається) досить невеликі. Іноді, десь серед полів здається, що ти скарбниця в глибині країни, а насправді до столиці звідси якихось 60 кілометрів.

Порозпитувавши місцевих у Тебурсуку та знайшовши потрібний поворот праворуч, невдовзі ми почали наздоганяти чергову дощову хмару, а вона втікала від нас та дражнилась радужками на відстані витягнутої руки.

Подорож у "низький" сезон має багато переваг і серед них - практично вільні від туристів історичні пам'ятки. Коли старовинний GPS у вигляді мови таки довів нас до Тубурбо Маюса, була вже п'ята з копійками вечора.
А навколо, крім песика, касира та гіда - жодної живої душі. Гідові не пощастило – він не знавши англійської, тому від официальних його послуг, вартістю 10 динарів, нам довелося відмовитись.
Але трохи подумавши, хвилин через п'ять він нас наздогнавши, і сподіваючись заробити хоч на чайові, намагався розповідати французькою. Толку від цього було мало, але був. Але мало...

У найближчій перспективі руїни Тубурбо Маюс були останньою пам'яткою Стародавнього Риму у нашій програмі. Лише за тиждень, по дорозі додому, ми збиралися заїхати до Ель-Джема, до найбільшого в Африці Колизею.

На цей момент я вже настільки прошарився в архітектурі Риму, що з легкістю відрізняв римську мозаїку від пунічної та візантійської.
Мозаїки ці часто лежали кулями одна на іншій (в Утіці місцями були всі три кулі) – нові господарі приходили до будинку та накривали мозаїку попередників своєю.

З Тубурбо Маюса виїхали, коли вже було досить темно. Сергій рвався зробити ще один крючок і подивитись на залишки акведуку, того, що постачав воду до Карфагену. Але наші аргументи щодо темряви, теплого душу та смачної безкоштовної вечірки його переконали.
Дорогою до Хаммамету вирішили продовжити оренду машини на день і не їхати наступного дня до Кайруана поїздом. Сказано – зроблено, на щастя у прокатній конторі ще були працівники.
Після вечері, захопивши із собою єдину землячку, з якою познайомилися раніше в готелі, поїхали на вечірню прогулянку Хаммаметом.

Там же і вперше за все перебування у країні мали "проблеми" з поліцією за порушення правил.
Це було так.
Я, як штурман, у Хаммаметі ще не встиг розібратися, знаючи напрямки, але не маршрут. І на одному з поворотів спрямувавши Сергія прямо на односторонню дорогу. Тільки проти руху. Ну знак там був такий: замість нашої звичної "кирпини" – стрілка праворуч.
Не встигли ми проїхати і тридцять метрів, як нас наздоганяють двоє поліцейських на мотоциклі. Суть діалогу була приблизно така:
- Тут одностоонний рух, загалом.
- Ой... Е-е-е... Окей, дякуємо за інформацію.
- Нема за що. До побачення...

День шостий

Уранці шостого дня, не особливо поспішаючи, ми завантажилися в наш танк (інакше цю машину під сантиметровою кулею глини та пилу я назвати не можу) і потихеньку покотилися на південь, спочатку автобаном Туніс-Сусс, далі звичайною дорогою до старовинного міста Кайруан Kairouan).
Кайруан був заснований майже 1,5 тисячі років тому, у середні віки вважався третім із найсвятіших міст ісламу після Мекки та Медіні (обидва у Саудівській Аравії).
Нині Кайруан – столиця Кайруанського вілайєту (провінція, губернія чи щось таке), з населенням близько 150,000 осіб.
Перед самим в'їздом до міста нас зупинили двоє хлопців із мопедом і один із них попросивши підкинути до міста – мопед зламався. Як це водиться, Заїхавши в Медіну та попетлявши вузькими вуличками, підвезли ми його аж під магазин його брата (чи батька, не пам'ятаю).
Там нас поїли чаєм, а заразом "парили" товар - коврами, як же без цього.
Жодного ковру так і не впарили, зате навкруги "намалювалась" зграйка з 2-3 різних чувачків: братів, сватів чи друзів, один з яких якось непомітно взявся вести нас по старому місту - так чітко оперують туристами професіонали.

Найцікавіше місце, куди нас привів наш "самонав'язаний" гід, була "медресе" (madrasah) - середня школа в мусульманських країнах, де діти здобувають звичайне середнє освіту і паралельно вивчають Коран.
Ця медресе була для найменших: від 6 років (до скількох - не пам'ятаю і не буду вигадувати).
Уроки вже закінчилися і школа була порожня, за винятком дідуся, який нам її показував (сторож, мабуть). На дошці залишилися написи та малюнки з останнього уроку: три зайці, три пташки та арифметичні вправи, на зразок
"2 = 1 + 1"
"3 = 1 + 2"

На стінах видно портрети президента Тунісу, товариша Зіна Ель Абідін Бен Алі (між собою, для зручності, ми його називали "тато").
У жодному місті не можна було провести хоча б 10 хвилин, не спостерігаючи його батьківської посмішки - портрети висять усюди, де тільки їх можна повісити, буквально в кожному публічному поміщенні: магазини, кафе, вокзалі (про приватні будинки не знаю - не бачив).
Також важко в країні сховатися від числа 7.11 – дати, коли Бен Алі вперше прийшов до влади – це і постери, і назви вулиць, і навіть цілі монументи. Після першого обрання у 1987 р. "тато" регулярно вигравав усі вибори з результатом не менше 90% голосів. Укупі це все, разом з хорошими дорогами і менш-пристойним рівнем життя, дуже нагадує сусідню Білорусь.

Двоє тунісців, з якими Сергій розговорився в літаку дорогою додому, розповіли, що президент підгріб під собі весь менш-більш серйозний бізнес у країні, а критикують "тату" лише на кухнях, інакше легко можна загриміти біля тюрми десь у глибині Сахары.

Велика Кайруанська Мечеть (або Мечеть Укбі), збудована аж у далекому 670 році – одна з найважливіших у всьому Тунісі. Сім паломництв до неї прирівнюються до одного паломництва до Мекки.
Мінарет Великої Мечеті (принаймні, його основа) вважається першим мінаретом у світі.

І що було найдивовижнішим - по більшості території мечеті і туристи, і місцеві жителі ходять у взутті, чого раніше я ніколи не бачив, принаймні, в Єгипті.
Власне, крім мечеті, як виявилось, у Кайруані більше нічого особливо цікавого немає. Вхідні квитки, які ми купили у мечеті, дозволяли вхід у ще кілька музеїв. Розправившись із ними, вже без "гіда" знову заглибились у медіну - Сергій та Наталка охотилися за сувенірами.

Роман Ягідка

+ 9