Богдан Бенюк: "У мене була можливість зіграти на Алясці у футбол..."

Богдан Бенюк за свою акторську кар'єру зіграв і кота Бегемота у "Майстері та Маргариті" та Крихітку Цахеса Гофмана та бравого солдата Швейка Гашека. Також він знявся у більш ніж півсотні фільмів: "Ати-бати, йшли солдати", "Жіночі радості та смутку", "Дама з папугою", "Капітан Крокус", "Голод-33", "Золоте курча", "Чорна Рада" та ін. А 2000-го разом із театральним продюсером та режисером Мирославом Гринішиним та актором, колегою з театру ім.І.Франка Анатолієм Хостікоєвим створив театральну компанію "Бенюк і Хостікоєв".

Чи любите Ви, Богдане Михайловичу, подорожувати?

Справа в тому, що я нікуди не люблю подорожувати, тому що не маю часу відпочивати.

Подорож – це взагалі запланована перерва від усіх своїх справ і турбот. Я ж постійно працюю, зайнятий справами і, дякувати Богу, що моя робота дає мені таку можливість – подорожувати, щось пізнавати і щось бачити в тій чи іншій країні. Цілеспрямовано я нікуди не їжджу.

В яких країнах Ви вже побували і в які плануєте поїхати?

Я був у Марокко на 2-місячних зйомках фільму "Кандагар екіпаж" і потрапив у старовинну столицю – Марокеш, у центрі Марокко, біля підніжжя Атласних гір. До речі, я зробив для себе відкриття, що в Африці серед літа лежить сніг!

Після зйомок біля Атласних гір, нас знімали у місті Багатирі – це вже пустеля Сахара та, звичайно ж, були на узбережжі. Одне прикро – я не був у столиці, бо туди наші літаки з Києва не літають. Мене дуже здивував спосіб життя марокканців: їхня культура дуже схожа на нашу, і вишивка однакова, шаровари, як у наших козаків, але в них це з барбаристської культури.

Ще я був у Сан-Франциско, тому що я представник фонду хворих на діабет. А скільки там українців, та які там золоті пляжі!

А мріяв би я потрапити на Аляску, зараз думаю, яким чином туди потрапити? Може на зйомки якогось фільму... Загалом у мене була можливість зіграти на Алясці у футбол, але я злякався і відмовився від пропозиції!

Коли ви подорожуєте різними країнами зі своєю трупою, на спектаклі чи на зйомки, чи Вас радісно зустрічають?

Якщо нас запрошують, то вже, безперечно, нас зустрічають радісно, бо ми бажані гості у тій країні – це елемент доброчесності.

А якщо тебе запрошують із злом, заздрістю, на високих тонах, то ти маєш це відчути і просто проігнорувати це запрошення!

А куди Ви подорожуєте зі своєю родиною?

Я поринаю з головою в роботу, і від цього найбільше страждає моя сім'я. Бо коли ми, знаменитості, виходимо в люди, ми повинні бути веселими, віддавати тепло, гарну енергетику, посміхатися навіть при поганому настрої... А коли ми приходимо додому – ми ніби виповзаємо зі своєї черепашки, просто стаємо самими собою !

Навіть коли в мене відпустка, ось, наприклад, з 1 липня по 30 липня, я не відпочиваю, бо з Анатолієм Хостікоєвим ми знімаємо театр ім. Лесі Українки, щоб показати там свою виставу.

По можливості я, звичайно, подорожую з молодшим сином, якому 10 років, Богданом, та своєю дружиною Улянкою, бо дві старші доньки вже заміжні та відпочивають окремо.

Я подорожую по роботі і, якщо у мене випадає вільний день, зазвичай проводжу його з сім'єю. Ми часто їздимо з родиною до Карпат . Моє село всього 50 км від Буковеля, і взимку я легко можу дозволити собі покататися на лижах.

Цього року я вперше став на гірські лижі. Десь з годину я стежив за інструктором, який навчав сина, а потім сам піднявся на підйомнику і без проблем спустився з гори, бо в дитинстві завжди їздив на бігових лижах.

З Вами траплялися якісь кумедні історії під час Ваших подорожей?

Ті моменти, які відбуваються під час подорожі, походу, наприклад, перевертається казанок з їжею на траву в найвідповідальніший момент, коли всі голодні, або коли ти на морі ставиш у воду охолодити пиво чи горілку, а потім набігає хвиля і забирає все, що ти поставив - згодом, коли згадуєш ці моменти, тобі стає смішно.

У мене був собака Буньо, кокер-спанієль, прожив із нами 7 років. Дуже мудрий, настільки, що мені моментами здавалося, що день-два, і він заговорить. Я, наприклад, приїжджав додому, заносив речі до квартири, а Буньо підходить ззаду, стає на задні лапки і ніби допомагає мені. А коли ми кудись їхали, собака сідав біля мене, водія, висовував мордочку назовні через вікно, і вітер розвивав її шерсть, йому дуже подобалося.

Якщо ми зупинялися дорогою, Буньо обов'язково вийде, знайде найсмердючіше місце, поваляється там і лізе знову в машину. Так, як сидіти поряд з ним було неможливо, ми знаходили якусь калюжу і мили її там. Я і моя сім'я розуміли, що так собака виявляла інстинкт справжнього мисливця: він перебивав свій запах, щоб його не впізнав видобуток, хоча робив він це підсвідомо, бо жодного разу не полював.

Якось до нас прилетів папуга, сів дружині на руку. Я з ним одразу не порозумівся. Коли я заходив у кімнату, він розпускав крила, наче хотів напасти. Через 9 місяців ми віддали його одній єврейській родині, оскільки були впевнені, що там про нього піклуватимуться.

Пізніше, до нас прийшов собака Хімка, ще один собака, і кішка, яка народила 3 кошенят. Тоді в нас уже було 4 кішки, які народили 15 кошенят. Після цього я купив 2 ящики горілки, поїхав до товариша в село і давав кошеня та по 3 пляшки горілки кожній жінці, яка заходила у гості. Тепер у тому селі є вулиця Богдана Бенюка, бо ціла вулиця з моїми кошенятами.

Яким транспортом Ви зазвичай подорожуєте?

Звичайно ж, великі відстані я долаю літаком. Нещодавно їздив до Сан-Франциско, 10 годин літаком і ще 6 годин до того американського Івано-Франківська, який зветься Сан-Франциско. Проїхати весь цей шлях машиною було б нонсенсом. А на невеликі відстані, по Україні , у своє рідне село Битків, я їжджу машиною.

Ваше улюблене місто в Україні чи закордоном? Чи, можливо, той, куди Ви найчастіше їздите?

Я б, мабуть, збрехав, якби назвав якесь одне місто. Найбільше я люблю своє рідне село, хоч воно й вимирає. Мені добре в ньому, бо там моя пуповина, там я народився. Також мені добре у Києві, бо тут моя робота, друзі, будинок.

Мені добре у будь-якій точці країни, бо я маю свого глядача, а для артиста це дуже важливо. Я знаю всю територію України , у мене немає білих крапок, я повністю її об'їздив і скрізь маю свого глядача. Коли я їздив до Херсона, я вперше дізнався, що в Україні, і що у народу українців ще залишилися справжні патріоти, де мова ллється, як струмок.

А щодо закордону... Нещодавно був у Росії , там є мережа ресторанів "Тарас Бульба", де накривають українські офіціанти, готують українські страви. Найбільше мені сподобалося меню: написано українською, а потім переклад російською. Найсмішніше – "Вареники по-москальськи", та переклад "Пельмені". Головне, що у цих ресторанах сидять і німці, і французи, і італійці, і росіяни, і всім подобається наша кухня.

Спеціально для turne.ua
Катерина Яриновська
Курси журналістики
8067 6813185